Концепція
Протягом серпня-вересня у парку Фольксгартен в Дюссельдорфі було побудовано «Театр надій і очікувань.» Це тимчасова архітектурна споруда, яка відкрилася ще під час будівництва на знак солідарності з народом України, що зараз відновлює свої домівки зруйновані російськими військовими. Своєю формою споруда нагадує неокласичну «соціалістичну» або «сталінську» архітектуру, яка за цинічною іронією долі зазнала нападу з боку Росії в наші дні.
«Theater of Hopes and Expectations» запрошує мешканців регіону долучитися до символічної відбудови, а також взяти участь у публічній програмі. Під час та після будівництва Театру, що існує на межі вигадки та реальності, інсценувань та правди, надії та вимоги, близькості та репрезентації, віри та знання, відбуваються різноманітні художні акції.
Автором проєкту є «Прикарпатський театр» – мистецький колектив, учасни_ць якого об’єднав зв’язок з містом Коломия, що знаходиться в українському Прикарпатті. Метою їхньої роботи є переосмислення відбитків чотирьох окупацій краю та створення діалогів на транслокальному рівні. Хоча колектив було засновано в 2022 році, під час повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, співпраця між учасниками почалась на півроку раніше, під час розробки «Виставки до Дня Незалежності. Клаудіо, Едік, Сергій та ін.» у Львові.
Думки на стадії розробки
Художньо-кураторська концепція проєкту маніфестується трьома термінами, що ми використали в назві: «театр», «надії» та «очікування». «Театр» тут визначає культурний напрям загалом. Проте, якщо розглядати його більш диференційовано, театр також є місцем, де соціальні теми набувають драматургійного перепрочитання і підлягають художній постановці, яка сама себе осмислює. Будівля ж театру втілює це явище не тільки тим, що в ній відбуваються вистави. Радше театр як інституція змінює основні умови нашої комунікації та наших дій у його просторі. Щоразу, коли ми входимо до культурної інституції, ми адаптуємо своє сприйняття до середовища і, звичайно, свою поведінку до кодів, які тут панують. Коди генерують умовний захист. Саме вони, наприклад, відокремлюють акторів від відвідувачів, а отже, як правило, реальність від вигадки. Але хіба прийняття заздалегідь визначеного габітусу не є частиною вистави, яка виходить за межі того, що демонструється на сцені? Припустимо, що ми обираємо піддатися більш-менш усвідомленому бажанню бунтувати, провокувати, руйнувати, відрізнятися та не пристосовуватись. Але навіть у цьому випадку ми знову беремо на себе стару знайому роль, яка також є невід’ємною від загальної системи.
У цьому випадку ми самі будуємо свій «театр», що ж тоді відбувається з інституційним характером такої споруди? Які моменти раптово зміщуються в розрізі репрезентації та постановки? Особливо якщо ця будівля наближена до публічного простору, адже її фасад — прозорий та відкритий, а сама вона розташована в парку Фольксгартен — зеленій та доступній для всіх місцевістю, яку зазвичай відвідують тоді, коли не хочеться нічого, окрім відпочинку. А що, якщо ця інституція не є інституцією зі старою знайомою театральною моделлю, а походить з іншого контексту? Наприклад, з контексту війни. Наприклад, з України. З контексту, який не є паралельною реальністю, а вплетений у наше повсякденне життя і втягує нас у нього. Чи змінює це щось в нашому сприйнятті реальності? Можливо, щодо осмислення власної, персональної позиції?
Водночас «Театр надій і очікувань» тяжіє стати місцем, де знову і знову можна практикувати зміну ракурсу. Усе, що тут відбувається, можна розглядати як перформативний акт, який саме через свій фіктивний компонент прагне до істини в сенсі генерації знань і просвітлення — але також емоційно забарвленого розуміння, що виходить за межі холодних фактів. Цим проєкт посилається на тексти Вітольда Ґомбровича. Його роман «Порнографія» починається із зустрічі групи друзів, які у 1943 році сидять разом у кафе Варшави, розмірковуючи про те, у який спосіб вони можуть протистояти війні як митці, інтелектуали та письменники. Потім їх запрошують в маєток за містом, де під час чудової вечірки, на якій грає оркестр, розгортається захоплива взаємодія, яка різними способами відображає становище митців у суспільстві, хоча, здається, йдеться вже зовсім не про війну. Увесь наратив є радше складною та сюрреалістичною метафорою. Сільський будинок і парк стають сценою: «[…] водночас, однак, усвідомлення того, що це неправда, що це суперечить дійсності, перетворювало цей простір на театральну декорацію […] тому зрештою цей будинок, парк, небо і поля ставали одночасно театром і правдою.» Отже, кожна дія задовольняє конкретну інтенцію митців, які керують простором.
Другий і третій компоненти назви «Театр надій і очікувань» додають ще дві ідеї. «Надії» та «очікування» — додані до контексту театру та пов’язані з викладеними вище міркуваннями. Обидва елементи можна використовувати майже як синоніми. За своєю суттю вони є носіями спорідненого значення, але, однак, мають істотні відмінності за детального розгляду. Тоді як «надія» асоціюється з релігійно-духовним рівнем та передбачає пасивне чекання, термін «очікування» належить до політичної сфери, що ґрунтується на реальності. Очікування — вимогливі. Вони дотримуються певних планів і цілей. Вони конкретні і призупиняють момент добровільності. Вони спрямовані на супротивника, з яким ви перебуваєте в прямому контакті. Тоді як надії, здається, спрямовані на вищу силу, чиї рішення ґрунтуються на божественній доброті, віддаленій від земних справ. Зокрема, назва посилається не стільки на пісню попгурту Muse «Starlight», скільки до висловлювань, які неодноразово можна було прочитати та почути в німецьких ЗМІ під час Євромайдану 2013/14: українці повинні мати надію — з погляду побудови дієвої демократії та відходу від російського імперіалізму — але не варто мати надто великих очікувань — бути прийнятими до ЄС. Ці та подібні твердження, з однозначно західної точки зору, мають відтепер знаходити відображення в розвитку «Театру надій і очікувань».
«Театр надій і очікувань» і паралельна програма дотримуються логіки (ре)конструкції на основі процесу. Цей лейтмотив помітний і в графічному дизайні проєкту, який спирається на журнал «Нова генерація», який видавав український письменник і футурист Михайль Семенко (1982–1937) у 1927–1930 роках. Журнал репрезентував актуальний на той час модернізм, а його учасники за розпорядженням комуністичної партії часто їздили в Європу, особливо в Німеччину. Семенко ж був прихильником ідеї комунізму, та попри у загальному позитивне ставлення до Москви, 23 жовтня 1937 року його засудили до розстрілу і наступного дня розстріляли. Мета «Театру надій і очікувань» — через мистецьку референцію показати складну історію України, яка відображена й у біографії Семенка, та пов’язати її із сьогоденням. Шрифт, розроблений Дмитром Растворцевим та використаний у графічному дизайні «Театру надій і очікувань», взято з додатку ДІЯ, державного мобільного застосунку для документообігу та ідентифікації від Міністерства цифрової трансформації України. У такий спосіб засвідчується точка відліку візуального сьогодення українців.
«Theater of Hopes and Expectations» запрошує мешканців регіону долучитися до символічної відбудови, а також взяти участь у публічній програмі. Під час та після будівництва Театру, що існує на межі вигадки та реальності, інсценувань та правди, надії та вимоги, близькості та репрезентації, віри та знання, відбуваються різноманітні художні акції.
Автором проєкту є «Прикарпатський театр» – мистецький колектив, учасни_ць якого об’єднав зв’язок з містом Коломия, що знаходиться в українському Прикарпатті. Метою їхньої роботи є переосмислення відбитків чотирьох окупацій краю та створення діалогів на транслокальному рівні. Хоча колектив було засновано в 2022 році, під час повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, співпраця між учасниками почалась на півроку раніше, під час розробки «Виставки до Дня Незалежності. Клаудіо, Едік, Сергій та ін.» у Львові.
Думки на стадії розробки
Художньо-кураторська концепція проєкту маніфестується трьома термінами, що ми використали в назві: «театр», «надії» та «очікування». «Театр» тут визначає культурний напрям загалом. Проте, якщо розглядати його більш диференційовано, театр також є місцем, де соціальні теми набувають драматургійного перепрочитання і підлягають художній постановці, яка сама себе осмислює. Будівля ж театру втілює це явище не тільки тим, що в ній відбуваються вистави. Радше театр як інституція змінює основні умови нашої комунікації та наших дій у його просторі. Щоразу, коли ми входимо до культурної інституції, ми адаптуємо своє сприйняття до середовища і, звичайно, свою поведінку до кодів, які тут панують. Коди генерують умовний захист. Саме вони, наприклад, відокремлюють акторів від відвідувачів, а отже, як правило, реальність від вигадки. Але хіба прийняття заздалегідь визначеного габітусу не є частиною вистави, яка виходить за межі того, що демонструється на сцені? Припустимо, що ми обираємо піддатися більш-менш усвідомленому бажанню бунтувати, провокувати, руйнувати, відрізнятися та не пристосовуватись. Але навіть у цьому випадку ми знову беремо на себе стару знайому роль, яка також є невід’ємною від загальної системи.
У цьому випадку ми самі будуємо свій «театр», що ж тоді відбувається з інституційним характером такої споруди? Які моменти раптово зміщуються в розрізі репрезентації та постановки? Особливо якщо ця будівля наближена до публічного простору, адже її фасад — прозорий та відкритий, а сама вона розташована в парку Фольксгартен — зеленій та доступній для всіх місцевістю, яку зазвичай відвідують тоді, коли не хочеться нічого, окрім відпочинку. А що, якщо ця інституція не є інституцією зі старою знайомою театральною моделлю, а походить з іншого контексту? Наприклад, з контексту війни. Наприклад, з України. З контексту, який не є паралельною реальністю, а вплетений у наше повсякденне життя і втягує нас у нього. Чи змінює це щось в нашому сприйнятті реальності? Можливо, щодо осмислення власної, персональної позиції?
Водночас «Театр надій і очікувань» тяжіє стати місцем, де знову і знову можна практикувати зміну ракурсу. Усе, що тут відбувається, можна розглядати як перформативний акт, який саме через свій фіктивний компонент прагне до істини в сенсі генерації знань і просвітлення — але також емоційно забарвленого розуміння, що виходить за межі холодних фактів. Цим проєкт посилається на тексти Вітольда Ґомбровича. Його роман «Порнографія» починається із зустрічі групи друзів, які у 1943 році сидять разом у кафе Варшави, розмірковуючи про те, у який спосіб вони можуть протистояти війні як митці, інтелектуали та письменники. Потім їх запрошують в маєток за містом, де під час чудової вечірки, на якій грає оркестр, розгортається захоплива взаємодія, яка різними способами відображає становище митців у суспільстві, хоча, здається, йдеться вже зовсім не про війну. Увесь наратив є радше складною та сюрреалістичною метафорою. Сільський будинок і парк стають сценою: «[…] водночас, однак, усвідомлення того, що це неправда, що це суперечить дійсності, перетворювало цей простір на театральну декорацію […] тому зрештою цей будинок, парк, небо і поля ставали одночасно театром і правдою.» Отже, кожна дія задовольняє конкретну інтенцію митців, які керують простором.
Другий і третій компоненти назви «Театр надій і очікувань» додають ще дві ідеї. «Надії» та «очікування» — додані до контексту театру та пов’язані з викладеними вище міркуваннями. Обидва елементи можна використовувати майже як синоніми. За своєю суттю вони є носіями спорідненого значення, але, однак, мають істотні відмінності за детального розгляду. Тоді як «надія» асоціюється з релігійно-духовним рівнем та передбачає пасивне чекання, термін «очікування» належить до політичної сфери, що ґрунтується на реальності. Очікування — вимогливі. Вони дотримуються певних планів і цілей. Вони конкретні і призупиняють момент добровільності. Вони спрямовані на супротивника, з яким ви перебуваєте в прямому контакті. Тоді як надії, здається, спрямовані на вищу силу, чиї рішення ґрунтуються на божественній доброті, віддаленій від земних справ. Зокрема, назва посилається не стільки на пісню попгурту Muse «Starlight», скільки до висловлювань, які неодноразово можна було прочитати та почути в німецьких ЗМІ під час Євромайдану 2013/14: українці повинні мати надію — з погляду побудови дієвої демократії та відходу від російського імперіалізму — але не варто мати надто великих очікувань — бути прийнятими до ЄС. Ці та подібні твердження, з однозначно західної точки зору, мають відтепер знаходити відображення в розвитку «Театру надій і очікувань».
«Театр надій і очікувань» і паралельна програма дотримуються логіки (ре)конструкції на основі процесу. Цей лейтмотив помітний і в графічному дизайні проєкту, який спирається на журнал «Нова генерація», який видавав український письменник і футурист Михайль Семенко (1982–1937) у 1927–1930 роках. Журнал репрезентував актуальний на той час модернізм, а його учасники за розпорядженням комуністичної партії часто їздили в Європу, особливо в Німеччину. Семенко ж був прихильником ідеї комунізму, та попри у загальному позитивне ставлення до Москви, 23 жовтня 1937 року його засудили до розстрілу і наступного дня розстріляли. Мета «Театру надій і очікувань» — через мистецьку референцію показати складну історію України, яка відображена й у біографії Семенка, та пов’язати її із сьогоденням. Шрифт, розроблений Дмитром Растворцевим та використаний у графічному дизайні «Театру надій і очікувань», взято з додатку ДІЯ, державного мобільного застосунку для документообігу та ідентифікації від Міністерства цифрової трансформації України. У такий спосіб засвідчується точка відліку візуального сьогодення українців.
Команда
Kunstkommission Düsseldorf
представляєПроєкт
Прикарпатського Театру
Theater of Hopes and Expectations
Художни_ці
Іван Базак, Роман Хімей, Ярема Малащук, Тереза Яковина, Остап Ящук
Куратор_ки
Аня Колишко, Нікіта Середа
Продюсер
Роман Железняк
Будівельники
Шалва Абашидзе, Джамал Ашуров, Андрєй Дурейка, Микола Лінчук
Асистентка куратор_ок
Анастасія Левчук
Асистентка продюсера
Юлія Даукша
Графічний дизайнер
Остап Ящук
Креслення
Ольга Малишенко
Консультанти по архітектурі
Каспар Стобе, Stöbe Architekten
Інженери
imagine structure GmbH
Тексти
Аня Колишко, Анастасія Левчук
Переклад
Дарія Аносова
Проєкт став можливим завдяки підтримці
Bauaufsichtsamt Düsseldorf, Gartenamt Düsseldorf, Schauspielhaus Düsseldorf, Wuppertaler Bühnen, Blumen Wichmann, Bulle Bäckerei, Lunatx Special Effects GmbH, Polnisches Institut Düsseldorf, Charim Galerie, #hotelfriends Düsseldorf Downtown
Також дякуємо